«PEEPING» — другий зін серії Intimate Publics. Серія присвячена різним формам існування інтимного в публічному просторі. Перший зін, «Мама», побудований на повідомленнях, які Альона надсилала доньці з окупованого Маріуполя. Другий, цей, — на екранах незнайомців у метро. Третій, запланований на кінець 2026-го, складатиметься з епітафій — надгробної поезії. Особисте листування, екран смартфона, напис на надгробку: різні медіуми, але всі вони виводять приватне в зону видимості інших.
Фотографії «PEEPING» зроблені в київському метро, де приватність чужого екрана тримається виключно на мовчазній згоді не дивитися. Христина Новикова свідомо порушує цю домовленість, фіксуючи те, що випадково опиняється в полі зору: AI-котиків із побажаннями доброго ранку, гороскопи про токсичних жінок, чужий флірт в онлайн-грі, відеопроповіді, аудіопорно. Кожен кадр є уривком чужого повсякдення; разом вони утворюють архів повторюваних образів, сюжетів і способів, через які сьогодні проявляється приватне життя.
Ці фрагменти рідко відкривають щось виняткове. Навпаки, вони демонструють, наскільки інтимне дедалі частіше існує через стандартизовані культурні форми. Щойно ми намагаємося прожити чи висловити свої емоції, то звертаємося до готових форматів, які постачає сучасна культура: пересилаємо один одному меми, шукаємо розраду в гороскопах, які здаються написаними персонально для нас, використовуємо стандартні набори стікерів, щоб передати вразливості. Що більш особистим здається переживання, то частіше воно виявляється вже упакованим у готовий культурний шаблон. Тому чужий екран у метро рідко відкриває щось по-справжньому унікальне. Зазираючи в нього, ми очікуємо побачити таємницю, але найчастіше знаходимо спільний набір образів та інтерфейсів, через які сьогодні існує і виражається приватне життя.
Назва «PEEPING» відсилає до історичної практики peep show — атракціону, побудованого навколо контрольованого акту підглядання. Глядачеві пропонувалося зазирнути крізь невеликий отвір, щоб побачити сцену, недоступну для інших. Доступ вимагав фізичного наближення та свідомого жесту спостереження. У багатьох випадках такі сцени мали виразний еротичний характер, і саме ця напруга між приватністю та бажанням побачити «заборонене» ставала ключовою частиною досвіду.
Перегортаючи сторінки зіну, читач повторює той самий жест, що зробив можливим появу «PEEPING» — підглядає. Видання не приховує цього жесту, а навпаки робить його предметом розмови (або, принаймні, роздумів). Де проходить межа між приватним і публічним – хз, напевно, вона рухлива й ситуативна, щоразу заново визначаючись у самому акті підглядання.
Фотографії зроблено без згоди людей, чиї екрани стали матеріалом. Імена, обличчя та контакти стерто, проте анонімізація лише пом'якшує етичне питання, а не знімає його. Цей архів принципово вибірковий, і односторонність погляду є базовою умовою такого видання — умовою, яку ми залишаємо видимою.
Фотографії — Христина Новикова, дизайн — Володимир Хоменко.
